Вы здесь

«Для мене найбільший страх був, що ми можемо втратити Україну як державу…»

5 грудня в Україні та світі відзначають Міжнародний День волонтерів. Волонтер — у перекладі з англійської означає добровільний помічник. Це люди, які цілком безкоштовно працюють там, де потрібна їхня допомога.

Офіційно вважається, що волонтерський рух бере початок у 20-х роках XX століття. Проте роком народження справжнього волонтерства в Україні по праву можна вважати 2013 — початок революції Гідності. Саме з цього часу слово волонтер набуває особливого значення.

Найважче було тим, хто першим кинувся на допомогу спочатку майданівцям, а потім нашим бійцям на сході країни. Адже відкрито виявляти свій патріотизм на той час було досить небезпечно. Якби Майдан закінчився по-іншому, то у них могли б бути серйозні проблеми…

«Для мене найбільший страх був, що ми можемо втратити Україну, як державу…»,

— згадує волонтер Любов Троценко.

Вона не має ні грамот, ні медалей, не значиться серед почесних чи поважних. Каже, що це її менше всього турбує. Вона була серед перших…. А першим завжди важче.

Любов Троценко народилась і виросла у селі Межиріч Павлоградського району. У рідній школі навчає школярів англійської мови.

Показати відкрито свою позицію у той час, коли все лише починалось, тим більше у селі, де все відразу стане відомим, потрібно було мати мужність. Чи не страшно було?

Участь у волонтерстві мені не здавалась чимось страшним, це ж так природньо. Так потрібно було. Перш за все, спрацьовувало почуття обов’язку, обов’язку людини і вчителя.

Знаєте, для мене найбільший страх був, що ми можемо втратити Україну як державу. Це ще з дитинства йшло, мене так виховували мої батьки.

Я 25 років працювала у школі, постійно відстежувала, як в Україні йде процес розбудови незалежної держави. Але йшов він, треба сказати, дуже повільно і мене це страшенно непокоїло. І тому, коли почались події на Майдані, я одна з перших взялися активно допомагати, хотілося позитивних змін у державі.

Як сприйняли Ваше волонтерство у селі, школі? Чи відчували підтримку?

Свою допомогу Євромайдану я не приховувала. Я просто заходила в кабінети до вчителів і говорила: давайте допоможемо. І пам’ятаю, завуч школи і вчитель укр. мови та літератури — це Петренко Любов Іванівна і Лебідь Світлана Володимирівна — вони пришли і заплакали обидві, принесли величезну гуманітарку з теплого одягу.

Сказали: відправляйте і скажіть нехай там тримаються, нехай борються. На жаль, таких виявилося небагато. В селі одні були байдужі, інші боялися. Було багато і таких, котрі відверто ненавиділи патріотів і навіть попереджали мене, це була не погроза, а саме попередження: «Я тебе дуже прошу відійди від цього, ти «на гачку».

Це був той страшний період, коли майданівців відловлювали прямо на вулицях Києва, відбувались побиття випадкових перехожих, які просто заговорили українською мовою. Майдан був повністю відрізаний, продовольство, вода до них перестали надходити. І тому допомога, котру надавали такі, як я, люди — то була дуже вагома допомога на той час. Потрібна була не тільки психологічна підтримка, а й матеріальна, котра не давала їм там померти з голоду, протриматись.

Цікаво, що моїм напарником у цій справі став мій колишній учень. Він ще з одним активістом об’їздив село, збирав гуманітарку. Таких людей в селі було небагато, але все ж були. Вони приносили в’язані шкарпетки, збирали теплий одяг. Аби передати це все на Київ, відпрацьовували декілька варіантів. Тоді це було дуже небезпечно. Вирішили віддати з рук в руки. Аби уже точно знали, що допомога потрапить саме до майданівців. І двоє чоловіків поїхали до столиці під виглядом відвідання сільськогосподарської виставки. Я дивуюся, як два чоловіки змогли доставити таку велику кількість продуктів. А це вже було страшно, тоді ловили і майданівців, і киян самих.

Я вважаю, що людина, яка тоді не допомагала — займала очікувальну позицію, або сторону ворога.

Коли почалися військові дії на сході країни, Ви теж, не роздумуючи, кинулись допомагати бійцям, навіть їздили в зону АТО тоді, коли там йшли активні бойові дії. Адже це було дуже небезпечно? Навіщо Вам, жінці, потрібно було їхати туди?

Коли почалися події на сході, тоді, практично, армії у нас не було. І з самого початку до нас не надходила інформація про те, що хлопці там зовсім голодні, що немає навіть води.

Водночас, з’явились і псевдоволонтери, котрі не довозили зібрану допомогу. І я вирішила сама поїхати туди, на схід, подивитись, поговорити з бійцями і розказати людям, що потрібно нашим воїнам, як вони там живуть. Тоді якраз були жорстокі бої за Дебальцево. З волонтерами Анатолієм Токарєвим і Юрієм Гаком я поїхала супроводжувати волонтерський гуманітарний вантаж. Повернулася під великим враженням.

Страшно було? Ні. Можливо, страх у мене витісняв гнів за ті історії, котрі мені розповідали мої батьки — за громадянську війну, за 33-й, 47-й, коли мого діда приїхала судити «трійка». Судити хотіли тільки за те, що він відмовився вигрібати останнє з дворів односельчан. І напевне у мене з самого дитинства такий страх витіснявся. Якби на мене напав собака, я боялась би, а тут — ні. Страх він теж буває різний.

Правда, був один момент… Третя ночі. Ми якраз виїздимо, і Анатолій Токарєв каже: чи розумієте ви, що це не «прогулка при луне»? Я вас єдине прошу, якщо буде якась небезпека, біжіть щодуху і не зупиняйтесь, біжіть. Із чоловіками у них одна розмова, а з жінками у «сепарів» інша розмова. У цей момент мене начебто струмом пронизало, але потім я опанувала себе, відкинула всілякі страхи, вагання, і ми поїхали.

До речі, наступного дня ці волонтери не повернулись із зони АТО, вони потрапили у полон. Пізніше я дізналась, що їх там дуже катували.

Що найбільше вразило? Після поїздки змінилось сприйняття зони АТО, війни? Можливо, щось уявляли не так?

Там все по-іншому. Інша аура, інша атмосфера. Ще мене дуже вразив один момент — хлопці везли дуже цінний вантаж на десятки тисяч гривень. Це була адресна допомога. І от вони його просто кладуть на землю на КПП, я здивувалась, що вони так без нагляду залишають такі дорогі речі. А мені кажуть, що це не дивно, тут ніхто ні в кого нічого не візьме. Наскільки там велика взаємодопомога, атмосфера чесності. Коли ми туди приїхали, то бійці сказали, що з бою не повернулись 8 чоловік, молодих хлопців від 20 до 28 років. Це не страшно, це страшенно боляче.

Факт із життя — військовий їде у коротку відпустку додому, трохи напідпитку і попросив допомогти йому зняти гроші з картки. Я допомогла і він мені дає 50 грн за послуги. Я йому кажу — солдат, я волонтер, я допомагала таким як ти, і я буду брати з тебе гроші? Бери свої гривні і їдь додому, там потрібні і гроші, і ти. І у нього сльози на очах — якби не ви, волонтери, ми, напевне, пропали б. Особливо перші місяці їм там було дуже важко. Не було питної води, одягу, їжі, ковдр, зброї навіть.

Дуже боляче, що зараз намагаються нівелювати тих, хто справді був героєм, справжнім волонтером і підтримував наших. Натомість з’являються патріоти, котрі під час усіх цих подій ніяким чином не проявляли себе, як патріоти.

Ми повинні виховувати величезну армію українців, котрі палко обожнюють Україну. Виховання має бути в усьому. Тут дрібниць не буває…

Бесіду вела Гелена Яніцька